Росія входить у літо з наміром розпочати новий етап наступальних дій проти України. Для Києва це вже не окрема військова кампанія, а частина довгої логіки війни, у якій Кремль намагається компенсувати стратегічні провали постійним тиском уздовж фронту та ударами по цивільній інфраструктурі. Саме тому нинішні сигнали Банкової звучать не як попередження про раптову ескалацію, а як констатація переходу війни у виснажливу фазу.
Володимир Зеленський повідомив союзникам, що очікує нового російського наступу вже цього літа. Водночас українська влада наголошує: попри значний людський ресурс і постійну мобілізацію, російські війська не демонструють проривів, які могли б радикально змінити ситуацію на полі бою. Навпаки — темпи просування залишаються повільними, а втрати Росії продовжують зростати.
Останні місяці показали, що Москва дедалі частіше робить ставку не на масштабний оперативний прорив, а на розтягування української оборони. За попереднім аналізом «Дейком», головна мета Кремля полягає у створенні постійного тиску одразу на кількох напрямках — від Донеччини до прикордонних регіонів Харківської області. Така тактика дозволяє Росії утримувати ініціативу інформаційно навіть без реальних стратегічних успіхів.
Сьогоднішня російська військова модель суттєво відрізняється від тієї, з якою Москва заходила у війну у 2022 році. Тоді Кремль розраховував на швидкий крах української державності. Тепер російська армія воює через масоване використання живої сили, виснаження логістики противника та постійний тиск дронами і ракетами. Це вже війна не маневру, а ресурсу.
Саме тому Київ дедалі активніше говорить про необхідність посилення систем протиповітряної оборони. Україна готується не лише до літнього загострення на фронті, а й до наступної зими, яка може стати однією з найважчих від початку повномасштабного вторгнення. Росія послідовно адаптує тактику ударів по енергетичній інфраструктурі, комбінуючи балістику, крилаті ракети та безпілотники для перевантаження української ППО.
Ключовим елементом цієї оборони залишаються комплекси Patriot. Фактично це єдина система, здатна системно перехоплювати російські балістичні ракети. Проблема полягає не лише у кількості самих установок, а й у дефіциті ракет-перехоплювачів. Західні союзники стикаються з обмеженням виробничих потужностей, тоді як Росія переводить економіку на дедалі жорсткіші воєнні рейки.
У Кремлі також очевидно розраховують на втому Заходу та поступове зміщення глобальної уваги. Війна на Близькому Сході, американська виборча кампанія та політична турбулентність у Європі створюють для Москви шанс перевести українське питання з категорії екстреної безпеки у режим затяжної міжнародної проблеми. Саме в цьому контексті літній наступ має не лише військове, а й політичне значення.
Паралельно Росія продовжує масштабувати людський ресурс війни. Українська розвідка повідомляє про плани Кремля залучити цього року десятки тисяч іноземців, насамперед вихідців із країн Центральної Азії. Це ще один симптом трансформації російської кампанії: армія дедалі більше залежить від контрактників, мігрантів, фінансових стимулів і прихованої мобілізації.
Окремим інструментом залишається окупований Крим, де Росія продовжує використовувати маніпулятивні механізми набору до війська. Формально людям обіцяють службу на території півострова, однак на практиці значну частину мобілізованих перекидають безпосередньо на фронт. Це свідчить про те, що навіть після двох років інтенсивної війни кадровий дефіцит для російської армії залишається критичним.
Попри це, Кремль навряд чи відмовиться від наступальних дій. Для російського керівництва сама динаміка атаки вже стала політичним інструментом. Відсутність наступу означала б визнання переходу до оборони, а отже — руйнування внутрішньої конструкції про «контроль ситуації». Саме тому Москва, ймовірно, продовжить атакувати навіть ціною надзвичайно високих втрат.
Для України найближчі місяці стають випробуванням не лише фронту, а й стійкості держави загалом. Війна дедалі більше переходить у площину витривалості: виробництва зброї, швидкості постачання, стабільності енергосистеми, мобілізаційного ресурсу та здатності союзників зберігати політичну концентрацію. Саме тут вирішуватиметься результат наступної фази війни — не в окремій битві, а у здатності витримати довгу кампанію на виснаження.