Націоналізація стратегічних нафтових активів восени 2022 року подавалася як один із ключових кроків до енергетичної стійкості України. Держава отримала повний контроль над “Укрнафтою” та “Укртатнафтою”, пообіцявши побудувати вертикально інтегровану компанію, здатну різко наростити видобуток нафти й газу навіть в умовах війни.
Концепція виглядала логічною. Власний ресурс мав зменшити залежність від імпортного пального, стабілізувати внутрішній ринок і створити фінансову опору для бюджету. На тлі руйнування енергетичної інфраструктури та дефіциту пального держава фактично зробила ставку на “Укрнафту” як на центр нової енергетичної моделі.
Однак уже через три роки результати виявилися значно скромнішими за початкові очікування. Замість двозначних темпів росту компанія демонструє обережну динаміку, а в окремих сегментах — пряме просідання виробництва. Як раніше аналізував “Дейком”, проблема державних енергетичних компаній в Україні часто полягає не у відсутності ресурсів, а у слабкій системі управління та невідповідності амбітних стратегій реальним воєнним умовам.
Політичний експерт Михайло Шнайдер звертає увагу на головний дисбаланс нинішньої моделі: фактичні темпи росту виявилися приблизно у десять разів нижчими за планові. Якщо у 2022 році йшлося про майже 50-відсоткове збільшення видобутку за кілька років, то реальний приріст видобутку нафти за три роки склав лише близько 4%.
Паралельно різко змінилася фінансова динаміка компанії. Після рекордного прибутку у 2023 році “Укрнафта” почала втрачати темп. Чистий прибуток скоротився з понад 23 млрд грн до приблизно 5,6 млрд грн. Для державної компанії, яка мала стати локомотивом енергетичної безпеки, це вже не просто статистика, а сигнал про системні проблеми моделі управління.
Особливо тривожними стали показники початку 2026 року. У лютому середньодобовий видобуток нафти впав до близько 3,4 тисячі тонн. Зниження торкнулося і газового напрямку. Формально це пояснюють наслідками російських атак по енергетичній інфраструктурі та перебоями з електропостачанням. Але ринок звернув увагу на іншу деталь: у приватних компаній та державного сегмента газовидобутку аналогічного обвалу не сталося.
Саме тут починається головне питання — чи була сама стратегія побудована на реалістичних припущеннях. Після націоналізації менеджмент “Укрнафти” зробив ставку на масштабне буріння нових свердловин і швидке розширення виробництва. Але війна радикально змінила середовище роботи. Частина планів, сформованих ще в логіці мирного часу, виявилася погано адаптованою до ризиків атак на енергетику, логістику та промислову інфраструктуру.
Окрему критику викликає структура інвестицій. Компанія активно вкладалася у буріння, але значно повільніше розвивала власну генерацію та резервні системи енергозабезпечення. У результаті залежність від нестабільної енергомережі стала прямим фактором падіння видобутку. Для нафтогазового сектору, який працює в умовах війни, така вразливість виглядає стратегічною помилкою.
Ще одна проблема — непрозорість управління. Після 2022 року компанія практично припинила публікацію детальної звітності, а комунікація щодо виробничих результатів стала значно закритішою. Якщо раніше показники видобутку публікувалися регулярно, то тепер інформація з’являється значно рідше і в обмеженому форматі. Для державної компанії, яка оперує мільярдними ресурсами, це створює додаткову недовіру як всередині ринку, так і серед експертного середовища.
Дискусії викликають і кадрові підходи. Критики менеджменту вважають, що в компанії поступово сформувалася система, де політична лояльність іноді переважає над професійною компетентністю. У короткій перспективі така модель може забезпечувати керованість структури, але у складних технічних галузях вона швидко починає створювати управлінські ризики.
Проблема “Укрнафти” виходить далеко за межі самої компанії. Україна входить у новий цикл енергетичної нестабільності: дорожчає імпортне пальне, зростає навантаження на валютний ринок, а внутрішній ресурс залишається критично важливим фактором економічної стійкості. У цих умовах будь-яке падіння власного видобутку автоматично стає питанням державної безпеки.
Головний парадокс нинішньої ситуації полягає в тому, що держава отримала повний контроль над найбільшою нафтовидобувною компанією країни саме для посилення енергетичної незалежності. Але поки що централізація управління не дала прориву, який обіцявся у 2022 році. І чим довше розрив між амбітними планами та реальними показниками залишатиметься таким великим, тим складніше буде пояснювати, чому націоналізація не перетворилася на очікуваний енергетичний успіх.
