Масові протести в Ірані переходять у найкривавішу фазу за останні роки. За даними, оприлюдненими The Wall Street Journal із посиланням на правозахисні організації, кількість загиблих унаслідок заворушень перевищила 500 осіб. Ці цифри не підтверджені офіційно, однак масштаби насильства вже не викликають сумнівів серед міжнародних спостерігачів.
Хвиля протестів, що почалася з економічних причин — інфляції, девальвації національної валюти та безробіття, — швидко переросла у політичний виклик ісламській владі. Демонстранти вимагають відставки духовного керівництва та системних змін, а силові структури відповідають жорсткими розгонами, масовими арештами й застосуванням летальної сили.
Реакція влади супроводжується різкою зовнішньополітичною риторикою. Офіційний Тегеран заявив, що готовий завдати ударів по американських військових базах на Близькому Сході у разі, якщо США «вдарять першими». Така заява фактично переводить внутрішню кризу Ірану в площину міжнародної безпеки, створюючи ризик регіональної ескалації.
За попереднім аналізом редакції «Дейком», іранське керівництво використовує знайому тактику: поєднання силового придушення протестів із демонстративним загостренням відносин із Заходом. Це дозволяє владі представляти внутрішній спротив як елемент «зовнішньої змови» та мобілізувати лояльну частину суспільства навколо образу обложеної фортеці.
Ключовою фігурою цієї системи залишається Алі Хаменеї, верховний лідер Ірану, чия влада поєднує релігійний авторитет і контроль над силовим апаратом. Саме від його позиції залежить, чи піде режим на часткові поступки, чи зробить ставку на повне силове придушення, навіть ціною міжнародної ізоляції.
Фото, надане офісом верховного лідера Ірану аятоли Алі Хаменеї, у суботу — Офіс Верховного лідера Ірану, через Reuters
У Вашингтоні сигнали також суперечливі. Дональд Трамп неодноразово заявляв, що не виключає військових сценаріїв у відповідь на дії Ірану. Водночас Пентагон усвідомлює, що будь-який удар по іранській території може спровокувати ланцюгову реакцію — від атак на американські бази в Іраку та Сирії до дестабілізації всього регіону Перської затоки.
Особливу увагу аналітики звертають на роль сил безпеки. Корпус вартових Ісламської революції залишається головною опорою режиму, але навіть усередині цього апарату, за непрямими ознаками, зростає напруження. Чим довше тривають протести й чим вищими стають людські втрати, тим складніше утримувати дисципліну без радикального підвищення рівня насильства.
Смерті понад пів тисячі людей — це вже не локальні інциденти, а системна гуманітарна криза. Міжнародні правозахисні організації говорять про можливі злочини проти людяності, однак доступ незалежних місій до країни практично заблокований. Інформація надходить уривками, через діаспору та витоки зсередини Ірану, що ускладнює верифікацію, але не зменшує серйозності ситуації.
Внутрішній тиск накладається на економічний колапс. Санкції, управлінські помилки й корупція роками підточували економіку, а нинішні протести лише оголили структурні проблеми. Для багатьох іранців участь у вуличних акціях стала не політичним вибором, а реакцією на втрату перспектив.
Дим піднімається, коли протестувальники збираються на тлі антиурядових заворушень у Мешхеді, провінція Разаві Хорасан, Іран, опублікований 10 січня 2026 року на цьому скріншоті, отриманому з відео в соціальних мережах — Соціальні мережі
Ризик полягає в тому, що ескалація із США може тимчасово змістити фокус протестів. Частина суспільства традиційно негативно сприймає іноземне втручання, і режим намагатиметься використати це для консолідації. Водночас надмірна агресія проти власного населення підриває легітимність влади швидше, ніж будь-які зовнішні удари.
У середньостроковій перспективі Іран опинився на роздоріжжі. Або влада знайде спосіб знизити напругу через обмежені реформи й економічні поступки, або країна увійде в затяжну фазу нестабільності з постійною загрозою міжнародного конфлікту. Жоден із цих сценаріїв не є безболісним ні для самого Ірану, ні для регіону.
Сьогоднішні цифри загиблих — це не лише статистика, а маркер глибини кризи. Якщо протести й надалі зустрічатимуться лише силою, а зовнішня риторика замінюватиме внутрішній діалог, Іран ризикує втратити контроль над процесами, які сам же й запустив. Для світу це означає ще одну точку нестабільності, де внутрішній вибух може дуже швидко перетворитися на міжнародну пожежу.
