Одеса, місто на узбережжі Чорного моря, продовжує відбиватися від нічних ракетних обстрілів і дронових атак Росії, при цьому розгортаючи внутрішню культурну дискусію про власну ідентичність. Під час чергового обстрілу житлові квартали зазнають ушкоджень, мешканці ховаються в підвалах, а громадські активісти одночасно обговорюють, які саме символи імперської спадщини слід прибрати. Поки ППО відбиває ворожі удари, місцева влада та культурні діячі приділяють увагу не лише руйнуванням зовнішнім, а й «внутрішнім» — пам’ятникам і назвам вулиць, які, на їхню думку, все ще несуть відлуння колоніального минулого.
Однією з головних суперечок стала доля бронзової статуї Ісаака Бабеля, уродженця Одеси і автора «Одеських оповідань». Його зображення з пером у руці встановлене в центрі міста як вшанування великої літературної спадщини. Проте відповідно до закону про деколонізацію, ухваленого навесні 2023 року, будь-які «символи російської імперської політики» мають бути демонтовані, аби захистити українську культуру від впливу агресора. Підтримувачі цієї норми вбачають у статуї Бабеля маркер того, що століттями над Одесою панувала чужа імперська традиція, яка нібито принижувала український культурний простір.
Статую Ісаака Бабеля планують демонтувати. Брендан Гоффман
Приводом для демонтажу стало те, що Бабель свого часу служив у Червоній армії та писав частину творів у Росії. Захисники деколонізації стверджують, що потрібно показати готовність до рішучих кроків і вивести з міського простору все, що асоціюється зі сталінськими та царськими репресіями. Артем Карташов, юрист із Одеської облдержадміністрації, називає Бабеля «інструментом російської культурної агресії», адже, на його переконання, письменник підтримував колективізацію та радянські репресії. За словами посадовця, демонтаж пам’ятників таким особам допоможе побудувати нову українську націю, вільну від культурних стереотипів і імперських комплексів.
Водночас на вулицях Одеси лунають голоси, які закликають до поміркованого підходу. «Не можна стирати все, що пов’язане з минулим, бо втрачаєш власну пам’ять», — каже Антоніна Полетті, редакторка місцевого видання і шоста генерація одеситів у родині. Вона наголошує, що твори Бабеля прославили місто як центр багатонаціональної культури, описавши єврейське гетто, грубіянських контрабандистів і мистецьку богему, де співіснували люди різних мов і віросповідань. На її думку, відмова від такого культурного коду може призвести до спрощення історії та втрати туристичної привабливості, адже саме «одухотворені нариси Бабеля» зробили Одесу відомою на весь світ.
Подібна суперечка розгорілася й навколо монументу Олександру Пушкіну на морвокзалі, який встановили в 1889 році. Багато одеситів бачать у твережному поетові символ свободи та протесту — він відбував заслання на околицях міста та розпочав роботу над «Євгеном Онєгіним». Після початку війни в маріупольських руїнах Кремль використовував образ Пушкіна як засіб пропаганди, але жителі Одеси засудили цей крок і назвали демонтаж його бронзового погруддя зайвим. Учителька французької Ірина Радян висловилася за видалення лише пам’ятників військовим діячам, тоді як «великим письменникам місце в літературному каноні, а не в міському парку».
«Ви не можете усунути Бабеля», – сказала Антоніна Полетті, 41 рік, редакторка місцевого новинного видання та одеситська жителька шостого покоління. «Якщо ви його усунете, ви усунете душу міста». Брендан Гоффман
За два роки реалізації закону деколонізації в Україні перейменовано понад 25 000 вулиць і демонтувано більше ніж 1 000 монументів, серед яких Ленін, Катерина Друга та радянські генерали. В Одеській області лише під останню хвилю перейменувань потрапило близько 230 об’єктів топоніміки, а ще 83 вулиці й майдани отримали нові, історично обґрунтовані назви: італійська, єврейська, євангельська спадщина тощо. Проте Одеська міськрада визнала, що ще близько 20 пам’ятників заслуговують на окреме обговорення, оскільки мають не лише політичне, а й художнє та культурне значення.
Питання демонтажу культурних об’єктів перетнуло національні кордони: опоненти деколонізації звернулися до ЮНЕСКО з проханням визнати окремі пам’ятники частиною світової спадщини. Організація поки відкладає рішення до літа 2025 року, щоб вивчити усі аргументи. Міжнародна спільнота стурбована тим, що надто різка зміна культурного ландшафту може бути сприйнята як цензура й призвести до конфліктів правозахисників, істориків та митців.
Нерідко звучить і попередження про соціальне розділення: в Одесі значна частина населення російськомовна, але лояльна до України. Примусова заміна культурних маркерів може викликати протест серед тих, хто вважає себе сучасними українцями, але має російську мовну традицію. «Українська ідентичність — це громадянська ідея, а не етнічна конституція», — застерігає Антоніна Полетті. Вона наголошує, що замість механічного демонтажу слід шукати шляхи інтеграції, враховуючи багатомовність та мультикультуралізм міста.
Головний пам'ятник Олександру Пушкіну в Одесі, біля будівлі міської ради. Брендан Гоффман
У ширшому контексті культурна битва за Одесу є лакмусовим папірцем для всієї України: чи зможе держава поєднати прагнення до очищення від імперського минулого з потребою зберегти багатошаровий імідж, який сформувався століттями. Від того, як закінчиться спір навколо статуй та назв, залежить не тільки майбутнє міста, а й здатність об’єднати різні частини суспільства навколо спільної історії.
Це протистояння стоїть на перетині гострого військового конфлікту та довготривалого культурного переосмислення. Поки міста обстрілюють дрони й ракети, громадська дискусія про деколонізацію демонструє, що справжня перемога України полягатиме не лише у відсічі агресії зброєю, а й у здатності визначити власне минуле та майбутнє. Лише знайдя баланс між пам’яттю і змінами, Одеса зможе відновити мирне життя й зберегти душу свого унікального міського простору.
Церемонія в Одесі, Україна, минулого місяця, на честь солдатів міста, які загинули у війні проти Росії. Брендан Гоффман
