Росія знову повернула переговорний процес до логіки ультиматуму. Заява помічника Володимира Путіна Юрія Ушакова про “недоцільність” тристоронніх переговорів за участі США, України та РФ без виведення українських військ із Донбасу стала не просто дипломатичною позицією Москви. Вона окреслила нову рамку, у якій Кремль намагається перевести всю дискусію про завершення війни.
Суть цієї рамки проста: припинення бойових дій у російському трактуванні можливе лише після того, як Україна погодиться на стратегічну поступку ще до початку повноцінних домовленостей. Москва фактично вимагає від Києва попередньо змінити військово-політичну реальність на фронті, а вже потім говорити про дипломатію, безпеку чи довгострокове врегулювання.
Це принципово змінює саму конструкцію можливих перемовин. Кремль більше не демонструє готовності до паралельного обговорення припинення вогню, гарантій безпеки та політичного процесу. Натомість Росія намагається закріпити модель, у якій Україна повинна спочатку погодитися на фактичне послаблення власних позицій. За попереднім аналізом «Дейком», саме така тактика дедалі частіше використовується Москвою для переведення військового тиску у формат політичного примусу.
Формула, озвучена Ушаковим, не залишає великого простору для компромісного трактування. Йдеться не про демілітаризовану зону, не про тимчасове розведення сил і навіть не про припинення бойових дій під міжнародним контролем. Росія прямо пов’язує перспективу “серйозного обговорення” майбутнього врегулювання із відступом українських сил із територій, які Київ вважає власними та продовжує контролювати.
У політичному сенсі це означає, що Москва намагається зафіксувати власне бачення війни як конфлікту, де саме Україна повинна робити перший односторонній крок. При цьому Кремль одночасно демонструє небажання розширювати формат перемовин за активної участі Вашингтона. Відмова від тристороннього формату не випадкова. Для Росії присутність США означає посилення переговорної суб’єктності Києва та ускладнення сценарію, у якому Україну можна схилити до територіальних поступок під тиском фронту.
Особливо показовою ця заява виглядає на тлі активізації українсько-американських контактів. Візит секретаря РНБО Рустема Умєрова до США та переговори щодо безпеки, обміну полоненими й дипломатичного процесу демонструють, що Київ намагається синхронізувати політичну та військову стратегії із західними партнерами. Для Москви це створює ризик формування більш координованої позиції між Україною та адміністрацією Дональда Трампа.
Саме тому Кремль прагне перехопити ініціативу ще до появи нової переговорної архітектури. Російська сторона намагається нав’язати стартові умови, за яких будь-яка подальша дипломатія починатиметься вже після української поступки. Це дозволяє Москві переводити дискусію з питання припинення агресії до питання “умов капітуляції”, хоча офіційно така риторика не використовується.
Для України така постановка питання є політично майже неприйнятною. Виведення військ із підконтрольної частини Донбасу означало б не лише військовий ризик, а й серйозний внутрішньополітичний удар. Це створило б прецедент, у якому територіальні вимоги Росії починають виконуватися ще до досягнення будь-яких міжнародно гарантованих домовленостей.
Крім того, подібний сценарій різко послабив би позиції Києва в майбутніх переговорах. Після добровільного відходу українських сил Кремль отримав би додатковий аргумент для нових вимог — від статусу окупованих територій до ширших питань безпеки, нейтралітету та зовнішньополітичного курсу України.
У дипломатичному вимірі заява Ушакова також сигналізує про зміну тональності Росії щодо мирного процесу. Якщо раніше Москва періодично залишала простір для абстрактних дискусій про “замороження” війни або припинення вогню, то тепер дедалі чіткіше формулює конкретні територіальні умови ще до початку будь-яких предметних консультацій.
Це свідчить про те, що Кремль і надалі розглядає фронт як головний інструмент політичного тиску. Переговори в такій моделі не стають альтернативою війні — вони перетворюються на її продовження іншими методами. І саме тому кожна нова заява російських посадовців про “мирне врегулювання” дедалі більше нагадує не дипломатичний процес, а спробу юридично оформити результати силового примусу.
