Коли Москва оголосила 32-годинне великоднє перемир’я — від 16:00 суботи до кінця неділі, — це виглядало як один із небагатьох моментів, у яких війна хоча б формально знижує голос. Київ відповів стримано: Володимир Зеленський дав зрозуміти, що Україна готова дотримуватися тиші дзеркально, а за відсутності російських ударів не буде й української відповіді. На політичному рівні це створювало мінімальне вікно для паузи. На практиці ж пауза майже одразу стала предметом взаємного викриття.
Уже в перші години після початку перемир’я обидві сторони почали рахувати його порушення. Український Генштаб заявив, що станом на ранок неділі зафіксував 2 299 порушень режиму тиші. Російське Міноборони майже симетрично відповіло власною цифрою — 1 971 порушення з боку України. Самі ці числа промовистіші за будь-які дипломатичні формули: сторони не просто не створили атмосферу довіри, а майже миттєво повернулися до звичного режиму фронтової статистики, де кожне повідомлення про тишу перетворюється на новий протокол взаємної вини.
У цьому сенсі великоднє перемир’я провалилося не лише тому, що його порушували, а тому, що воно від початку не мало політичного фундаменту. Це не була узгоджена архітектура припинення вогню з механізмом контролю, посередництвом і бодай мінімальними гарантіями. Це була коротка релігійна пауза, оголошена в умовах, коли самі сторони не поділяють навіть базового уявлення про те, що таке добросовісне дотримання домовленості. За попереднім аналізом Дейком, головна проблема тут не в тривалості перемир’я, а в тому, що між Україною та Росією сьогодні майже відсутній будь-який живий механізм довіри, здатний перетворити символічний жест на політичний процес.
Особливо показовим став контраст між двома подіями, що наклалися одна на одну. З одного боку, в день початку перемир’я сторони все ж провели обмін полоненими за формулою 175 на 175 — один із небагатьох реальних гуманітарних результатів останнього часу. З іншого — сама спроба короткої тиші майже відразу загрузла в обвинуваченнях, повідомленнях про атаки дронів, удари та порушення по всій лінії зіткнення. Це означає, що гуманітарні канали ще здатні працювати точково, але військово-політична логіка війни лишається незмінною. Обмін можливий. Довіра — ні.
Для Києва ця пауза була ще й тестом на політичну ініціативу. Зеленський не лише погодився на дзеркальне дотримання режиму тиші, а й показав готовність продовжити її довше за оголошений термін. Така позиція важлива: вона дозволяє Україні демонструвати, що саме вона не відкидає саму ідею гуманітарної деескалації. Але перебіг подій швидко показав межу цього жесту. Без реального припинення ударів навіть найвідкритіша риторика про продовження перемир’я виглядає не як початок миру, а як спосіб зафіксувати, хто саме зірвав навіть найкоротшу паузу.
Для Росії великоднє перемир’я також мало очевидний політичний сенс. Такі короткі односторонньо оголошені паузи дозволяють Москві займати морально вигідну позицію на рівні заяв, не змінюючи фундаментальної логіки бойових дій. Якщо тиша витримується хоча б частково, це можна подати як доказ власної “миротворчості”. Якщо ні — відповідальність одразу розчиняється в симетрії взаємних звинувачень. Саме тому обидві сторони так швидко перейшли до арифметики порушень: у цій війні контроль над інтерпретацією події часто не менш важливий, ніж контроль над територією.
Те, що відбулося на Великдень, добре показує нинішній стан усієї дипломатії навколо війни. Великі переговорні формули заблоковані. Повноцінний режим припинення вогню відсутній. Те, що ще працює, — це вузькі технічні домовленості: обміни полоненими, окремі гуманітарні кроки, рідкісні короткі вікна тиші. Але ці елементи не складаються в мирний процес. Вони лише пом’якшують окремі наслідки війни, не змінюючи її політичної траєкторії.
Саме тому головний висновок цього дня стриманий і жорсткий одночасно. Україна та Росія довели, що можуть обмінюватися людьми навіть у розпал повномасштабної війни. Але вони так само швидко довели, що не можуть перетворити навіть релігійно навантажену коротку паузу на бодай мінімальний режим взаємної передбачуваності. Великоднє перемир’я мало стати перепочинком. Натомість воно стало ще одним доказом того, що війна триває навіть тоді, коли формально оголошують тишу.
