Кілька тижнів інтенсивних бойових дій на Близькому Сході виявили те, що у мирний час залишалося прихованим за статистикою оборонних бюджетів: сучасна війна спалює високоточну зброю швидше, ніж її здатна відтворити навіть найбільша економіка світу. Конфлікт із Іраном став лакмусовим папірцем для американської військової машини, яка вперше за тривалий час зіткнулася з масштабним виснаженням ракетних запасів.
Йдеться не про другорядні ресурси, а про ключові елементи сучасної війни — ракети Tomahawk, системи ППО Patriot, перехоплювачі THAAD, далекобійні JASSM та морські SM-3 і SM-6. Саме ці інструменти формують основу стримування і швидкого реагування США в різних регіонах світу. Їхнє масове використання за лічені тижні змінило уявлення про реальну стійкість американського оборонного потенціалу.
За сім тижнів бойових дій було витрачено майже половину запасів окремих високоточних систем. Це не лише цифра — це сигнал про межі промислових можливостей у війні нового типу, де швидкість витрат значно випереджає темпи виробництва. За попереднім аналізом «Дейком», саме асиметрія між споживанням і відновленням стає головним викликом для західних військових стратегій.
Особливо показовим є використання систем протиповітряної оборони. Ракети Patriot і THAAD, які вважаються одними з найефективніших у світі, витрачалися у масштабах, що раніше здавалися неможливими навіть у сценаріях великої війни. Це підкреслює нову реальність: сучасні конфлікти — це війни на виснаження технологій, а не лише живої сили.
Проблема полягає не лише у кількості витрачених боєприпасів, а у швидкості їхнього відновлення. Виробничі лінії, розраховані на поступове поповнення арсеналів у мирний час, не здатні миттєво масштабуватися до рівня воєнного попиту. За оцінками, США знадобиться від одного до чотирьох років лише для повернення до довоєнного рівня запасів, а для їх розширення — ще довше.
Це створює критичне «вікно вразливості». У цей період Сполучені Штати зберігають здатність вести обмежені операції, але їхня готовність до конфлікту з рівним за силою суперником, таким як Китай, суттєво знижується. Особливо це стосується західної частини Тихого океану — регіону, де баланс сил тримається на точності розрахунків і швидкості реагування.
На цьому тлі різко зростає значення оборонного бюджету. Запит на сотні мільярдів доларів для фінансування війни з Іраном — це не лише про поточні витрати, а й про спробу компенсувати стратегічне відставання у виробництві. Однак навіть значне фінансування не гарантує швидкого результату: оборонна промисловість має інерцію, яку неможливо подолати одним політичним рішенням.
Ще один вимір проблеми — глобальний. Масове використання ракет союзниками, зокрема систем Patriot, показало, наскільки обмеженими є загальні ресурси колективної оборони. Умовно кажучи, одна інтенсивна кампанія здатна «з’їсти» роки накопичень, залишаючи союзників перед необхідністю перерозподілу залишків.
Ця ситуація змінює логіку військового планування. Якщо раніше ключовим було питання технологічної переваги, то тепер на перший план виходить питання стійкості — здатності підтримувати інтенсивність бойових дій протягом тривалого часу. У цьому сенсі війна з Іраном стала тестом не лише для армії, а й для всієї системи оборонної економіки США.
Висновок, який вимальовується з цієї кампанії, простий і водночас тривожний: навіть найпотужніша військова держава світу має межі. І ці межі визначаються не лише кількістю зброї, а й швидкістю, з якою вона може бути відновлена. У новій геополітичній реальності саме ця швидкість стає критичним фактором сили.
