В Україні загострюється дискусія навколо ролі антикорупційних органів та меж їхнього впливу на державну політику. На тлі повномасштабної війни НАБУ, Спеціалізована антикорупційна прокуратура та Вищий антикорупційний суд сформували потужну систему, яка покликана боротися з корупцією на найвищому рівні. Водночас дедалі більше запитань виникає щодо того, наскільки далеко можуть заходити ці структури у політичних процесах.
На цю проблему звернуло увагу британське видання The Economist. У своєму матеріалі журналісти заявили, що антикорупційна система України поступово перетворилася на окремий центр впливу, здатний серйозно впливати на політичне життя країни.
У виданні навіть використали вкрай різке визначення — «паралельний уряд».
Як антикорупційні органи отримали такий вплив
Йдеться передусім про взаємодію трьох структур — НАБУ, САП та ВАКС. Кожна з них має окрему функцію у системі боротьби з корупцією, однак разом вони утворюють механізм, здатний розслідувати, підтримувати обвинувачення та розглядати справи щодо високопосадовців.
The Economist звертає увагу на те, що за роки роботи ці інституції отримали значний рівень автономності.
З одного боку, незалежність від політичного керівництва була однією з ключових вимог під час створення сучасної антикорупційної системи. Україна прагнула позбутися ситуації, коли кримінальні справи проти впливових чиновників могли блокуватися політичними рішеннями.
Однак інша сторона цієї моделі полягає в тому, що надзвичайно сильні та незалежні структури також потребують ефективного контролю.
Саме тут, на думку авторів матеріалу, виникає проблема.
Якщо орган, який має величезні повноваження, отримує доступ до великого обсягу інформації про політиків, чиновників та представників бізнесу, будь-яка підозра у вибірковості або політичній мотивації його дій може спричинити серйозні наслідки.
«Це може перетворитися на політичну зброю»
Одним із найбільш тривожних моментів у матеріалі The Economist є питання доступу антикорупційних органів до конфіденційної інформації.
Йдеться не просто про фінансові документи чи декларації чиновників. У межах розслідувань правоохоронні структури можуть отримувати доступ до значно ширшого масиву даних, який дозволяє реконструювати професійні, фінансові та особисті зв'язки людей.
Саме цей аспект британське видання вважає потенційно небезпечним.
«Небезпека в тому, що це перетворюється на політичну зброю», — йдеться в матеріалі.
Особливо важливо, що занепокоєння щодо можливої політизації, за даними видання, висловлюють навіть люди, близькі до самої антикорупційної системи.
Це принципове питання для будь-якої демократичної держави: як забезпечити незалежність правоохоронців, але водночас не допустити появи структури, яка фактично не має достатнього зовнішнього контролю?
Адже боротьба з корупцією повинна бути незалежною від політиків. Але незалежність не може автоматично означати відсутність відповідальності.
Чому ця проблема особливо небезпечна саме зараз
The Economist розглядає ситуацію не у вакуумі, а в контексті війни.
Україна входить у черговий складний період повномасштабного протистояння з Росією. Країна стикається з величезним навантаженням на бюджет, проблемами енергетичної та цивільної інфраструктури, потребою у зброї та обмеженими ресурсами для протиповітряної оборони.
Росія водночас продовжує завдавати ударів по українських містах, енергетичних об'єктах та підприємствах.
У таких умовах будь-яка масштабна політична криза здатна створити додатковий ризик для держави.
Якщо боротьба з корупцією починає сприйматися частиною суспільства як політична боротьба, це може підірвати довіру не лише до конкретних органів, а й до державних інституцій загалом.
А під час війни довіра стає не менш важливим ресурсом, ніж фінанси чи військова техніка.
Між незалежністю та контролем
Створення незалежних антикорупційних органів було відповіддю на одну з головних проблем української держави — традиційно високий рівень корупційних ризиків та залежність правоохоронної системи від політичної кон'юнктури.
Тому сама ідея незалежного НАБУ або спеціалізованої прокуратури не є проблемою.
Навпаки, ефективна антикорупційна система є фундаментальною умовою для функціонування демократичної держави та її європейської інтеграції.
Питання виникає тоді, коли незалежність однієї гілки системи починає перетворюватися на фактичну недоторканність.
Будь-який державний орган повинен мати чітко визначені законом повноваження, процедури контролю та механізми відповідальності за можливі зловживання.
Інакше виникає парадокс: орган створюється для того, щоб не дозволяти чиновникам використовувати державні повноваження у власних інтересах, але сам поступово отримує можливість концентрувати значний вплив без достатніх запобіжників.
Саме цей ризик і намагається описати The Economist.
Європейський досвід показує складність проблеми
У матеріалі також порушується питання досвіду інших європейських країн.
Прихильники більш жорсткого контролю за антикорупційними структурами можуть посилатися на приклади держав, де спеціалізовані органи згодом ставали предметом політичних суперечок.
Однак тут важливо не спрощувати ситуацію. У різних країнах Європи антикорупційні функції організовані по-різному: десь існують спеціалізовані бюро, десь їхні функції розподілені між поліцією, прокуратурою, судами та іншими державними структурами.
Тому європейський досвід не дає простої відповіді на питання, якою саме повинна бути українська модель.
Для України головне завдання полягає в тому, щоб одночасно зберегти реальну спроможність боротися з корупцією та забезпечити достатні гарантії від зловживання повноваженнями.
Чи може виникнути політична криза
Найбільш небезпечним сценарієм може стати ситуація, коли антикорупційні розслідування почнуть сприйматися не як звичайна робота правоохоронної системи, а як спосіб боротьби між різними групами впливу.
Тоді кожна нова справа проти високопосадовця автоматично матиме політичний підтекст.
Одні називатимуть її доказом боротьби з корупцією. Інші — спробою усунути політичного конкурента.
У такій ситуації навіть абсолютно законне розслідування може стати частиною масштабного конфлікту.
Саме тому питання не повинно зводитися до вибору між «сильною владою» та «сильними антикорупційними органами». Демократична модель потребує сильних інституцій одночасно.
НАБУ має бути незалежним. САП має залишатися спроможною діяти без політичного тиску. ВАКС повинен ухвалювати рішення відповідно до закону.
Але водночас суспільство має розуміти, хто і як контролює дотримання законності цими структурами.
Україна опинилася перед складним вибором
Слова The Economist про «паралельний уряд» звучать особливо гостро саме тому, що вони стосуються фундаментального питання української державності.
Корупція залишається серйозною проблемою, і послаблення антикорупційних інституцій могло б мати вкрай негативні наслідки для України — особливо у відносинах із європейськими партнерами.
Але не менш небезпечним може бути й інший сценарій — коли боротьба з корупцією перетворюється на політичне протистояння, а правоохоронні механізми стають інструментом впливу на державну політику.
Тому ключовим питанням найближчих років стане не те, чи повинна Україна мати сильні антикорупційні органи. Безумовно, повинна.
Питання в іншому: як зробити так, щоб їхня сила працювала виключно на закон, а не ставала важелем у боротьбі за політичний вплив.
Для країни, яка воює та одночасно намагається побудувати сучасну європейську державу, це буде одним із найскладніших інституційних випробувань.
